Книга Василя Стуса вперше з’явились на Буковині румунською
- 04.05.2009 07:03Про цей історичний момент не варто нам всім забувати. Він має надто багато запитань і мало відповідей. Сьогодні вірші поета Василя Стуса ми можемо вільно перечитати. А от у сімдесяті та вісімдесяті про Василя Стуса можна було почути тільки з радіо «Свобода». Також про поета можна почути серед тодішніх дисидентів та членів відомої Гельсінської Спілки. Пізніше з’явилась збірка самвидаву.
Пригадую такий випадок. У нашому місті колись була книгарня що мала назву « Дружба». Саме там з’явилась вперше книга Василя Стуса в перекладі на румунську мову. Як саме потрапили зошити з віршами в Бухарест у Спілку письменників Румунії?
Пізніше стало відомо слідуючи: На початку сімдесятих при толі тарному режиму за якого ми жили і мови не могло бути, про видання в Україні віршів тодішнього дисидента Василя Стуса. Будучи на засланні Василь Стус передає на свободу свій зошит з віршами. Надіючись що він потрапить на захід, а саме в Англію і там його надрукують. Так його зошити випадково потрапляють у Бухарест (Румунію) до тодішньої Спілки письменників Румунії, і там зрозуміли цінність віршів і вирішили негайно перекласти їх на румунську мову і таємно надрукувати книги та відправити в Чернівці. Так і з’явилась перша збірка віршів Василя Стуса під назвою «З табірного зошита» румунською у чернівецькі книгарні «Дружба». Але є така думка що саме у такий спосіб румунські літератори вирішили повернути вірші Василя Стуса в Україну для широкого загалу. Правда не довго ця книга залежалась у крамниці. Про неї стало відомо відповідним органам КДБ, які конфіскували книги Василя Стуса. Сьогодні то видання збереглося у тих, хто встиг, тоді у 1975 році його придбати і зберегти як історичну реліквію.
Ось, що пригадував у своїх спогадах Василь Стус про своє дитинство;
«Перші уроки поезії - мамині. Вона знала багато пісень і вміла їх співати. Пісень було багато. Найбільший слід на душі - од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою - це не забувається. А співане тужно: «Іди ти, сину, на Україну, нас клянучи» Щось схоже до тужного надгробного голосіння із Заповіту, «Поховайте та вставайте, кайдани порвіть, і вражою злою кров'ю волю окропі те».
Перші знаки нашої духовної аномалії, журба - як перше почуття немовляти в білому світі. Шкільне навчання - вадило. Одне - чужомовне, а друге - дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла перша любов…»
Народився Василь 8 січня 1938 року в селі Рахнівка, Гайсинського району, Вінницької обл.
В1938 році сім’я Василя Стуса, рятуючись від „розкуркулення«, перебралася в м. Сталіно Донецька область. Перші уроки поезії мав від матері, яка співала йому українські народні пісні. Шести років пішов до школи, а шістнадцяти вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту.
Ь В 1959 році три місяці викладав українську мову та літературу в Таужнянській школі Кіровоградської області, потім два роки служив у війську на Уралі.
Після служби Василь Стус працював літературним редактором газети "Социалистический Донбасс". В 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР (курс "теорія літератури").
"Після армійський час, уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і - необачно велика любов до нього... Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке.
Славні італійці (те, що знаю). Особливо - Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю "густу" прозу - Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю, Фолкнера... Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші.» Пригадував Василь
В 1965 році Василь Стус одружився з Валентиною, 1966 народився син Дмитро...
4 вересня 1965 року на прем’єрному перегляді фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві Стус узяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників, за що 20 вересня був виключений з аспірантури, а потім звільнений з Державного історичного архіву. Працював на будівництві, кочегаром, інженером технічної інформації у проектно-конструкторському бюро. Це були роки інтенсивної творчої праці: поезія, переклади, критика, спроби писати прозу.
В 1965 році Василь Стус спробував видати свою першу книжку "Круговерть". Але видавців не задовольняли ідейно-художні критерії автора, його громадянська позиція. Наступна збірка, "Зимові дерева", також осіла у видавництві, хоч мала позитивні редакційні рецензії поета Івана Драча й критика Євгена Адельгейма. В 1970 році книга вийшла в Бельгії, після чого Стус остаточно став вигнанцем системи.
Василь Стус активно протестував проти реставрації культу особи, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова. Відомі його відкриті листи до Президії Спілки письменників на захист В.Чорновола (кінець 1968 року) - з приводу опублікованої в "Літературній Україні" наклепницької статті О.Полторацького "Ким опікуються деякі гуманісти", редакторові журналу "Вітчизна" Л.Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І.Дзюби (1969), до ЦК КПУ й КДБ, до Верховної Ради України (1970), де він пристрасно доводить згубність політики обмеження свободи слова, кричущих порушень прав людини.
У 1971 році українські дисиденти вперше вирішили створити легальну правозахисну організацію на зразок "Ініціативної групи" у Москві. Підштовхнув їх до цього кроку арешт в Одесі Н.Строкатої-Караванської. Стус вступив до Комітету захисту Н.Строкатої.
12 січня 1972 року Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей. Серед них есе про творчість П.Тичини "Феномен доби".
Головною метою слідства було довести наявність постійних і інтенсивних контактів опозиційно налаштованої інтелігенції з українськими націоналістичними організаціями за кордоном. 7 вересня 1972 року засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 5 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання.
"Судові процеси 1972-73 рр. на Україні - це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу" - писав Стус у своєму публіцистичному листі "Я обвинувачую".
Восени 1975 року Стус ледве не загинув унаслідок прориву виразки шлунка. Перед госпіталізацією його привозять до Києва для "профілактики". 10 грудня в клініці ім. Ґааза в Ленінграді його прооперували. Час від часу вірші під час "шмонів" забирали, нависала загроза їх знищення, що було для Стус найстрашнішим випробуванням. Намагався якомога більше віршів пересилати у своїх листах дружині. У Мордовії це вдавалося, пізніше стало неможливим. Його часто карали карцером, Стус мав лише одне побачення.
У серпні 1976 році Стуса перевезли в табір № 19 (с.. Лєсной у Мордовії). Звідти 11 січня 1977 року він був етапований на заслання в сел. Матросова Тенькінського р-ну Магаданської обл., куди прибув 5 березня. Працював у золотодобувній штольні. 20 серпня 1977 року із Стусом стався нещасний випадок (перелом ступнів), після чого він потрапив на 2 місяці до лікарні. Пропало багато його книг і рукописів. Стусу були створені нестерпні умови. Найняти кімнату не дозволяли - мусив жити в робітничому гуртожитку з колишніми кримінальниками. Його провокували, „розбирали« на зборах „трудового колективу«, у місцевій газеті 08.07 і 03.08 1978 року були опубліковані наскрізь брехливі стаття „Друзі й вороги Василя Стуса« та відгуки на неї.
Голодовкою домігся 10-денної відпустки, щоб поїхати в Донецьк, де ще встиг попрощатися з батьком, який помирав. Того ж року Василь Стус прийнятий до ПЕН-клубу.
У серпні 1979 року Стус повернувся в Київ, працював формувальником у ливарному цеху, на конвеєрі взуттєвого об’єднання "Спорт". Виступав на захист репресованих членів УГГ.
14 травня 1980 року Стус знову заарештований. Від адвоката відмовився, однак на суді його захисником був Віктор Медведчук (колишній голова адміністрації Кучми) .
Засуджений Василь Стус 29 жовтня 1980 року Київським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
19 жовтня 1980 року з листом на захист Стуса до учасників Мадридської наради з перевірки виконання Гельсінкської угоди звернувся академік А.Д.Сахаров.
Термін відбував у селі Кучино Чусовського району Пермської області.
Умови утримання тут були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, хвороби. На початку 1983 року тримав голодовку 18 діб. На рік, запроторений в одиночку. Василь Стус багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним "Птах душі". Але все написане негайно конфіскувалося. Доля цих текстів досі невідома. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв’язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила. Попри це в 1983 році Стусу вдалося передати на волю текст під назвою „Із таборового зошита«. Після його опублікування на Заході, особливо після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, тиск на нього посилився.
28 серпня.1985 за вигаданим приводом Стус черговий раз був кинутий до карцеру, де оголосив голодовку протесту "до кінця". Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985 року село Кучино, Чусовського району, Пермської області. Похований на кладовищі село Борисово.
19 листопада1989 року Василь Стус перепохований разом з Олексою Тихим і Юрієм Литвином на Байковому кладовищі в Києві.
В 1993 році творчість Василя Стуса відзначена Державною премією ім. Т.Шевченка. 1994-1999 вийшла збірка творів Стуса у 6 томах, 9 книгах, підготована редакційною колегією на чолі з М.Коцюбинською та сином поета Дмитром Стусом.
****
Отак живу: як мавпа серед мавп -
чолом про грішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука -
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі - лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
жовтень 1968 року
* *
Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.
Нехай ця стаття буде нев’янучим вінком на могилі жертви толі тарного режиму та славного сина українського народу Василя Стуса.
Степан КАРАЧКО, каєзнавець, для "Платинової Буковини"
Коментарі (0)
Другие новости:
- 24.12.2024 11:21
- 24.12.2024 11:08
- 19.12.2024 11:12
- 18.12.2024 19:03
- 16.12.2024 13:12
- 13.12.2024 15:47
- 11.12.2024 16:56