Хто у м. Чернівці першим підняв український національний прапор
- 13.08.2009 00:39
Кроки до незалежності на теренах Буковини
Мабуть сьогодні не кожний може пригадати, хто саме у нашому місті першим підняв український національний прапор над чернівецьким університетом, ще в 1952 році. Це був Андрушко Володимир Васильович.
Народився Володимир 05.12. 1929 р., село Саджавка Надвірнянського району Івано-Франківської області. Ця людина пройшла велику і складну житейську дорогу у боротьбі за Незалежність України. Був осуджений за націоналізм кару відбував в мордовських таборах: ЖХ-385/3 (Барашево), № 7 (Сосновка), № 11 (Явас), № 16. Був у близьких стосунках з Левком Лук’яненком, братами Долішніми – Іваном і Юрком, з іншими політв’язнями. А. брав участь в акціях непокори, карався в штрафному ізоляторі..
Він – один з організаторів Української Гельсінкської Спілки на Івано-Франківщині, у яку вступив 1988 р. Приїжджав у Київ, був членом Координаційної Ради УГС. У лютому 1990 р. його запросили на Буковину, де він став головою обласної організації Української Республіканської партії. Серед найпам'ятніших подій – підняття національного прапора над Чернівецьким університетом 3.11.1990 р., у роковини Буковинського Віча 1918 р., та підняття прапора над Чернівецькою міською ратушею. 1.05.1991 р.
Спогади Володимира Андрушко: …Випадково дізнався, що в Чернівецькому університеті студентів в армію не беруть. Я поступив на українську філологію. Ще мав зв'язок із підпіллям, приносив туди літературу, листівки, а 23 травня 1952 року вночі вивісив національний прапор над Чернівецьким університетом.
Саме 23 травня був День героїв. То була подія, що стала відомою не лише в університеті, а й всіх Чернівцях, на Буковині, в Києві. Дуже шукали, хто це зробив, а я не лише в університеті прапор вивісив, а й у місті. Не знайшли мене, але запідозрили, що я неблагонадійний, бо встановили, що мій батько за кордоном. При вступі я, звичайно, те приховав. Тоді мене виключили без якихось конкретних звинувачень, як ненадійного, небажаного їм студента. Я вже був на другому курсі, навіть наприкінці другого курсу. Майже через рік до мене добралися. Я, звичайно, не признався. – "То скажи, хто це зробив?" Я казав, що як дізнаюся, то скажу (Сміється). – “Як твій батько за кордоном, такий подлєц, ізмєннік Родіни, а ти не хочеш нам допомогти, то забирай свої документи – і геть звідси!". Я розумів, що як не піду, то ще гірше буде. Забрав документи – мені видали матрикул, що я закінчив другий курс університету. Мене запрошують на Буковину, де я стаю головою обласної організації Української Республіканської партії. У Чернівці я перебрався з Івано-Франківської області в лютому 1990 року. Настає, так би мовити, наступний етап моєї діяльності. То був бурхливий час. Люди були дуже активні. Я жив тими подіями, робив, що міг. Десь були мої публікації в різних засобах інформації.
Але найпам'ятніше в той час для мене було те, коли я підняв наш національний прапор над Чернівецьким університетом. Це було 3 листопада 1990 року. Це були роковини Буковинського Віча 1918 року, за якими Буковина приєднувалась до Української Народної Республіки. Вирішили саме в цей день підняти національний прапор над Чернівцями. З'їхалися тисячі людей. Коли почали готуватися, то я сказав, що ще за часів Сталіна піднімав прапор над університетом. То я вперше публічно про це признався. Тоді мені надали таку честь – тепер підняти прапор над університетом. Виліз на горище. З допомогою молодих хлопців закріпив прапор над будинком.
А через деякий час – я вже не пам'ятаю точної дати, через два-три місяці, постало питання про підняття національного прапора над Чернівецькою міською ратушею. Мене знову покликали, щоб я підняв. Там теж було багато тисяч людей, дали мені той прапор, я з ним високо поліз. Побачив унизу море людей! Це, мабуть, був один із найщасливіших днів у моєму житті. Я зрозумів, що мій прапор над Чернівецьким університетом і над Буковиною вже ніхто і ніколи не зніме.
Була ще одна цікава подія в моєму житті. 1 травня 1991 року я організував у Чернівцях антикомуністичну демонстрацію. Одна колона збиралася біля обкому, а ми зі своїми республіканцями та іншими людьми зробили символічну чорну домовину КПРС і СРСР та понесли її спочатку в обком партії. Нас не впустили. То пішли ми містом аж до моста на Пруті, а там скинули ту домовину з мосту в воду, а люди кидали в неї камінням і потопили. Після цього проти мене порушують кримінальну справу “за заявою трудящих про особливо цинічне хуліганство”, стаття 206, ведеться слідство!...
Масове пробудження національного відродження на Буковині розпочалось у 1988 року також поступово починають з'являтись неформальні об'єднання. Актуальними стають традиційні тоді теми післячорнобильської екології і чернівецької алопеції, відродження української мови. Центром політичного життя в Чернівцях стає університет. Саме тут утворився "Науково-мистецький клуб", та "Зелений рух Радянської Буковини".
В цей час утворюється в області громадська організація "Оберіг" та Українська гельсінкська група. Товариство української мови, культурологічні товариства національних меншин Буковини. Ці громадські формування в першу чергу мали за мету вирішувати питання відповідно до основних напрямів своєї загалом неполітичної діяльності. Проте найбільш серйозною, альтернативною до комуністичної ідеології політичною силою був Чернівецький осередок Української Гельсінської Спілки на чолі з Валерієм Кузьміним, діяльність якого підтримувала більшість політично небайдужих громадян. Значні поступки Комуністичної партії щодо перегляду статті 6 Конституції СРСР, закону про державність української мови, прийнятого у 1988 році Верховною радою УРСР, та ін. вже не змогли зупинити загального національно-патріотичного піднесення. Чернівецька крайова організація Народного руху України об’єднала майже всі створені в 1988-1989 рр. новітні громадські формування області. . У Чернівцях арештували на 10 діб Михайла Гориня, Володимира Старика. Особлива увага тодішньої владної машини у краї була до члена-кореспондента АН України, професора Корнія Товстюка, який фактично був тіньовим координатором всього націоналістичного руху на Буковині у радянський час. Про свій вихід із 50-літнього ОУНівського підпілля К.Товстюк заявив у 1989 році, виступаючи на одному із мітингів у Чернівцях. Це його, світового авторитета в сфері напівпровідникового матеріалознавства та фотоелектроніки, у 1986 році обласне компартійне начальство прагнуло звинуватити в отруєнні міста талієм, чим фактично приховували злочин військових, що призвів до алопеції чернівецьких дітей.
Буковинці у формі багатотисячного мітингу демократичних сил, який відбувся 25 серпня на Радянській площі. Промовці, зокрема депутати міськради від Демблоку, висунули вимоги націоналізувати майно КПРС-КПУ й усунути символи більшовицької ідеології. Крайова організація Руху опечатала приміщення обкому КПУ. Водночас лідери опозиції закликали своїх однодумців до відповідальних і зважених кроків. Тому "серпнева революція" в Чернівцях обмежилася висуненням радикальних вимог до влади і підняттям українського національного прапора над мерією та облвиконкомом.
Величезний вплив на політичну активність в регіоні мав фестиваль "Червона рута", що відбувся в Чернівцях 17-24 вересня 1989 року. Вперше Чернівці так масово побачили національну символіку. Після проведення фестивалю особливої активності набуває студентський рух. Цьому опосередковано сприяє своїми діями місцева влада. Призначений Рухом мітинг в Чернівцях на 15 жовтня 1989 року, міськвиконком відмовився санкціонувати. Рух відмовився виконати це рішення, але все ж таки провів цей мітинг. Наступного дня були заарештовані організатори мітингу, серед яких були і два студенти - Костя Бондаренко і Сергій Солтук.
На виконання цих вимог позачергова сесія міської ради 29 серпня ухвалила взяти на свій баланс майно КПРС-КПУ на території міста, демонтувати пам'ятник Леніну в Чернівцях та протягом місяця перейменувати чернівецькі вулиці й площі, назви яких "пов'язані з ідеологією і практикою тоталітаризму". Більшість цих ухвал були втілені в життя досить оперативно, хоча в окремих випадках не без комічності. Так, на будівлі міськради вивісили національний прапор, виготовлений за зразком радянського: синя барва займала одну третину, а жовта - дві третини. 6 вересня, близько полудня, без особливої помпезності, на Центральному майдані було демонтовано один із головних символів старої епохи - пам'ятник Володимиру Ульянову (Леніну), який стояв там від 1951 р.
30 жовтня 1991 р. депутати міської ради більшістю голосів (68 проти 29) обрали чернівецьким головою лідера Демблоку Віктора Павлюка - наукового співробітника відділення Інституту матеріалознавства АН СРСР. В історії міського самоуправління Чернівців це був другий український демократ на посаді міського голови - після Осипа Безпалка, який обіймав цю посаду протягом короткого терміну української влади на Буковині на початку листопада 1918 р
Пошук символів та ідей, які би згуртували чернівчан, незалежно від етнічного походження та політичних уподобань, закономірно підвів нових господарів ратуші до необхідності відродження традицій старих Чернівців, зокрема міської символіки, свят. Уже 2 червня 1992 р. Чернівецький міськвиконком ухвалив відновити історичний герб міста австрійської доби. Його опис було виявлено істориками серед документів Державного архіву Чернівецької області: "Червоний щит, на якому відчинена міська брама, змурована з каменю й увінчана сімома зубцями. Над зубцями - вісім каменів у два ряди по чотири, камені верхнього ряду дещо менші, ніж нижнього. У прочиненій брамі видніється червоноязикий позолочений двоголовий орел. Під міською брамою - дві перехрещені лаврові гілки, перев'язані червоно-білою стрічкою. По головному краю орнаментальна бронзова окантовка щита завершена срібною мурованою короною з п'ятьма помітними виступами". У відновленому за історичним зразком гербі замість імперського двоголового орла було вміщено державний символ нової України - золотий тризуб, відповідно, стрічки теж замінено на національні синьо-жовтої барви. Уже 17 липня 1992 р. сесія міської ради затвердила описи та ескізи нових герба і прапора Чернівців, відновивши таким чином перервану 1918 р. стару міську традицію. 9 жовтня майстерно виготовлені чернівецькими різьбярами по дереву та вишивальницями герб та прапор міста були урочисто посвячені перед входом до мерії священнослужителями православної, греко-католицької та католицької церков.
Уривок спогадів Олександра Горбатюка Народився і довгий час проживав у Чернівцях Голова Московської філії УГС (Українська Гельсінська спілка) про Революцію на граніті в Києві.
…На початку жовтня 1990 року я по справам заїхав до Львова. Зупинився я у хресної п. Ярослави Людкевич. До мене у Львів з Чернівців приїхала мама. Там я довідався про те, що у Києві почалась голодовка українських студентів. Я сказав мамі про те, що зі Львова планую повернутись в Москву, адже вона дуже хвилювалась за мене, а сам взяв квиток до Києва (пробач, мамо, але інакше я не міг). Приїхавши до Києва, я відразу відправився на Майдан, де було наметове містечко, сказав охоронцям зі «Студентського Братства» хто я є, вони мене проводили до штабу. Там я зареєструвався, мені виділили, як тепер пам’ятаю, намет №1, що був розташований відразу за трибуною. В містечку я зустрів чимало знайомих – депутатів Верховної Ради, активістів з усієї України. Я приїхав вже під кінець тої акції, встиг поголодувати тільки 5 днів. Перші дні я сидів на граніті та спілкувався з людьми, що підходили, цікавились акцією. Я їм розповідав про те, чого ми вимагаємо, чого прагнемо досягти.
Та подія мала надзвичайно великий резонанс в українському суспільстві. Людей підходило дуже багато – приносили теплі речі, розкладачки, спальники тощо. Ми відчували підтримку людей, щодня до містечка надходила ціла купа листів з усієї України. Спали ми в наметах, пили гарячу воду, їжу ніяку не їли, щодня проходили медобстеження.
Здається, на 3-й день, ми зібрались невеликою групою активістів у штабі, прийняли рішення провести студентську демонстрацію. Я з декількома хлопцями зі «Студентського братства» відправились до Сільськогосподарської академії, де ми за допомогою мегафону зібрали досить велику колону студентів і рушили тою колоною на Хрещатик - там збирались колони з усіх вузів Києва.
Тою, багатотисячною, величезною демонстрацією ми пішли до Верховної Ради, де нас зустрічали чисельні міліцейські кордони. Декільком десяткам демонстрантів вдалося прорватись до Верховної Ради, де вони миттєво розбили намети. Почались переговори. Я в тих переговорах участі не брав, повернувся на Майдан. На наступний день по Хрещатику пройшлась ще більша колона з робітників київських підприємств, що підтримали наші вимоги. В результаті тодішній прем’єр-міністр Масол подав у відставку. Акція припинилась, ми здобули перемогу! Почався концерт, у людей було почуття свята. Ми зрозуміли, що саме разом ми спроможні досягти всього того, про що мріємо…
У середині вересня 1992 р. Чернівці вперше відзначали День міста, який відтоді став одним із найяскравіших і найулюбленіших свят чернівчан, особливо молодшого покоління. У вітальній картці, випущеній міською радою з нагоди чергового Дня міста, 17-19 вересня 93-го, пропагувалася нова ідея - чернівецького міського патріотизму, яка мала відгук у серцях багатьох городян. Відповідно День міста було визначено як "спільне родинне свято усіх чернівчан", як "час, коли ми всі, незалежно від національності, віри, переконань та уподобань, усвідомимо себе частиною великої неповторної єдності - громади мешканців Чернівців". Віддавалася данина попередникам: "Це день пам'яті всіх славетних та незнаних мешканців нашого стародавнього граду, які протягом восьми століть будували місто, наповнювали його шляхетним і високим духом". А водночас звучав заклик до відповідальності перед наступними поколіннями чернівчан: "По тому, яким залишимо ми своє місто у спадок нащадкам, вони даватимуть оцінку нам".
Нова міська влада також погодилася на встановлення в одному з центральних сквериків зробленого за австрійські гроші бюста міжнаціональному євреєві Паулеві Целану, який було урочисто відкрито у червні 1992 р., на появу нових назв вулиць із єврейськими, румунськими, польськими та іншими неукраїнськими прізвищами та портретів на меморіальних дошках із неслов'янськими рисами. Отож усі ці "не наші" імена й обличчя - поряд із "нашими" почали входити у свідомість наймолодшого покоління чернівчан як невід'ємні штрихи історико-культурного обличчя рідного міста. Ось така коротенька історія тих буремних подій на Буковині.
Підготував Степан Карачко, краєзнавець, член спілки архівістів України
На світлин, Андрушко Володимир Васильович.
Коментарі (0)
Другие новости:
Новый год:2025 время перезагрузки и новых надежд
Для кого-то это повод подвести итоги, для других – попытка
- 21.11.2024 14:56
Як заброньованому виїхати за кордон?
З початком дії воєнного стану в Україні запроваджено обмеження на перетин
- 15.11.2024 13:14
КиївПрайд: скандал через співпадіння з Днем пам’яті жертв Голодомору
Співпадіння дат: проблема етики чи випадковість?
- 15.11.2024 12:27
У Чернівцях за клопотанням слідчих поліції взято під варту місцевого наркозбувача
Здійснюючи превентивні поліцейські заходи на території міста Чернівці, правоохоронці з
- 08.11.2024 11:46
Дональд Трамп одержал победу 2024
Психологічна допомога для чоловіків
За допомогу в перетині кордону чоловікам - засудили на 2 роки тюрми
Відповідно до вироку Новоселицького районного суду Чернівецького району, двох
- 31.10.2024 11:40
Какие черты лица у мужчин и женщин, которые изменяют?
Выяснилось, что изменщиков можно отличить по определенным типичным чертам лица
- 30.10.2024 09:01
Введено спрощений алгоритм переведення військових
Новий алгоритм спрощує процедуру переведення військовослужбовців
- 29.10.2024 16:37
Огляд основних воєнних дій в Україні з 21 по 27 жовтня
Союзники та партнери підтримують Україну
- 29.10.2024 09:25
235.jpg "http://1568.cv.ua/")